Прогалина у культурному просторі України там де мав бути панк

 

Образ панків у суспільстві завжди формувався здебільшого упередженнями та стереотипами, але в Україні це вже зайшло на територію невігластва. Тут їх уявляють як чергових неформалів з проблемою підліткового нігілізму, у кращому випадку, або просто дивно одягненими хуліганами, у гіршому. І не забуваймо про всіх тих українців, що взагалі ніколи не чули про панків.

 

А є така музика панк-рок?

Зізнаюсь, ще років з десять тому я й сама не знала, що панк-рок окремий напрямок рок-музики. Вважала, так просто називають рок-н-рол який грають панки. Хоча... якщо поглянути на ситуацію ширше, десь половина моїх співгромадян взагалі гадки не мають про його існування.

Так, в Україні субкультура панків значно відоміша аніж панк-рок. Тому звичайному перехожому й на думку не спаде, що ці дивно одягнені юнаки можуть займатися чимось окрім безглуздого бунту та бешкету. І це парадоксально. Адже нині від цієї спільноти здебільшого залишилась тільки музика.

Але найсмішніше не це. На мою думку, найабсурднішу форму невігластва демонструють люди які чули про панк-рок, але ніколи його не слухали. Вони будують власні судження ґрунтуючись на репутації субкультури й власній фантазії, яка награє їм щось подібне до найважчих зразків хардкору. Я уявляю як здивувались би ці добрі громадяни дізнавшись, що неодноразово чули хоча б одну поп-панк композицію у якомусь шоу, серіалі або навіть дитячому мультику. Вони просто не усвідомлювали цього, бо на екрані не показали хлопця в шкіряній куртці з червоним ірокезом.

 

Вони наче знають панк з країни кривих дзеркал

Так, панк-культура це чорна діра у загальній свідомості українців. Але ж має бути хоч трохи світла у цій пітьмі невігластва. Десь там у андеграунді арт-клубів напевно ще жевріють рештки панк-року. Якісь групи його грають і хтось їх навіть слухає. Ну так, але... хоч як дивно це не звучить, недостатньо слухати й грати панк-рок аби стати щирим панком.

Можна сказати, ситуація склалась парадоксальна. Люди причетні до панк-року й гадки не мають про весь той культурний пласт, що його супроводжує. Та й про сам музичний напрям вони мають досить дивні уявлення. Я відкопала цілих дві професійні статті, у яких стверджується, що головна ознака панку це стьоб. Враховуючи, що вони десь половина моїх україномовних джерел присвячених даному жанру рок-музики, це достобіса багато.

Дійсно, чимало гуртів зробили висміювання ядром власної творчості, але ще більше музикантів присвятило пісні жорсткій критиці суспільства або ж просто власному досвіду. Панк має досить багато піджанрів, які різняться не тільки мелодійно, а й концептуально. Інколи навіть оспівують радикально протилежні ідеології. Тому прикрити весь цей тематичний спектр єдиним ярликом стьоб це надзвичайно грубе узагальнення.

Далі більше. В Україні існує група митців, які вважають панк-рок елітарним та високоінтелектуальним жанром. Найпомітніший представник цієї когорти Сергій Жадан та його собаки. Поет який аж зі шкіри пнеться аби тільки підтвердити свій статус.

Та найхимерніше те, що всі ці люди уявляють панк крізь призму Москви. Незалежно від віку та роду діяльності. Музиканти, журналісти й критики, у кожного з них в голові засів образ створений за поребриком. Починаючи з радянської пропаганди, через московську панк-сцену, навіть видання кількох культових книжок російською зіграло свою роль, все це мало домінуючий вплив на формування світогляду української музичної спільноти. З цього вийшла спотворена химера, сповнена суперечностей, міфів і брехні, але повністю позбавлена зубів.

Тож не дивно, що на віть експерти не можуть гідно розкрити тему панк-року. Зазвичай вони видають щось абстрактне, узагальнене та фрагментарне, у кращому випадку, або навіть відверту ту дурню, у гіршому. Інколи, це просто нагадує спробу запхати море в склянку, тільки замість води використовують ксерокопію світлини узбережжя.

Поглянувши на ситуацію загалом, можна сміливо стверджувати, що українці справжні невігласи у темі панку, причому на всіх рівнях. Хоча, не знаю, можливо десь у глибинах андеграунду живуть справжні гуру панк-культури та про них ніхто не чув.

Світогляд панка, відгук на книгу “The Philosophy of Punk”

 

Ненадійний переклад

Зізнаюсь чесно, читала я цю книгу у російському перекладі, а от же доволі сумнівній адаптації. Як доказ цього, у тексті можна помітити цілі абзаци, що стилістично відрізняються від решти змісту. От і суши собі голову, це авторська редакція для актуального видання чи то просто криві рученята російського перекладача. Отож мої судження можуть бути місцями викривленими й неточними, бо походять з ненадійного джерела. 

 

Філософія це сильне слово та хибна реклама

Одразу спойлер, у цій книзі нема філософії. Тут ви не знайдете дослідження фундаментальних принципів панку та його місця у світі. Звісно ця публікація висвітлює соціальні передумови виникнення даної субкультури та її відносини зі ЗМІ й скінхедами, але недостатньо глибоко аби називатися філософією.

Насправді ця книга такий собі екскурс у панк-культуру поза межами музичної сцени. У ній розглядаються поширені у спільноті ідеї та принципи, такі як фемінізм, захист навколишнього середовища, анархізм, DIY і т.п. Що робить її непоганим посібником для новачка, але аж ніяк не філософським трактатом. 

 

Світогляд Крейга О’Хари

Варто також відзначити, що це не наукова робота, навіть не професійна публіцистика, а така собі настанова панкам неофітам. Тобто у даної книги суттєві проблеми з об’єктивністю. Серйозно, варто просто прочитати її вміст і легко можна зрозуміти яких цінностей та переконань дотримується Крейг О'Хара. Трохи проникливості й базових навичок аналізу тексту і ви усвідомите, що автор анархіст, пацифіст та стрейтеджер. Отож, усі судження й тлумачення у цій книзі проходять крізь призму даних ідеологій.

І у цьому не було б нічого поганого якби все залишалось на рівні самвидаву для своїх. Але публікація вийшла далеко за ці межі. Вона перетворилася на книгу. Видану, перевидану та перекладену кількома мовами. Таким чином отримала вагому репутацію й непропорційний вплив на спільноту панків.

Якщо у містах з великою сценою та різноманітними течіями цей тиск доволі помірний, то для малих відокремлених груп вона навіть може бути формотворчим фактором. Особливо сильно це позначилося на з певних причин ізольованих спільнотах. Як от залізна завіса, мовний бар’єр, закритість культури і т.п. Де панк-сцена утворилась зі значним запізненням. Так, це натяк на Україну, але вона лише черговий приклад у низці подібних. 

 

Білі та пухнасті покидьки

Якщо змиритись із засиллям суб’єктивних суджень, книга досить цікава й інформативна. Але є одна бридня, яку я так і не змогла перетравити. Достобіса смішно, що автор позиціонує панків як милих нешкідливих хлопців. Які постійно стають жертвами необґрунтованого осуду упередженого суспільства, підігрітого оббріхуванням злісних ЗМІ. Кілька разів мені буквально довелося переривати читання задля хвилинки хихотіння.

Звісно, образ панків дещо демонізований у загальній свідомості громадськості, але прирівнювати їх до маленького невинного ягняти теж не слід. Як ні як це бунтівна субкультура, уособлення контркультури, схильна до бешкету та провокацій. Саме через таке недоречне відбілювання я й не можу сприймати цю книгу цілком серйозно.

Хоча, можливо, саме завдяки цій стерилізованій проєкції, крізь призму пацифізму, публікація в Росії стала можливою. Адже, як відомо, там за порєбріком, відчайдушно уникають будь-чого, що може викликати хвилювання їх болота. 

 

Висновки

Отож, ця книга цінне джерело інформації про цінності спільноти панків поза межами музичної сцени. Але через значний вплив суб'єктивної точки зору автора на зміст його важко назвати правдивим, а тому не слід сприймати як істину в останній інстанції.

Не грайтесь зі свастикою, це приваблює нацистів. Гіркий урок панк-руху.

 

Це було щось проти тата й мами. Ми зненавиділи старших людей, які постійно твердили про Гітлера, "Ми йому показали", та цю самовдоволену гордість. Це був спосіб побачити, як така людина червоніє в обличчі.

Сьюзі Сью

Коли панки відкинули богемний епатаж на користь грубої провокації (просто знайди те, що дратує маси найбільше й тикни їм це під носа), вони взяли на озброєння айдентику Третього Рейху. Бо ж що ще могло розлютити повоєнне покоління, як не символіка “самого уособлення зла”, нацистської Німеччини. За аналогією у хід пішли радянські емблеми, ніщо не збісить добропорядного громадянина часів холодної війни так, як знамена ворога на вулицях рідного міста. Хоча, відверто кажучи, ці два режими не так вже й відрізнялися, два боки тоталітарного соціалізму. Але панків це тільки підбадьорювало. Вони наче вели перегони у пошуках межі “Це вже занадто!”.

Та попри всі ці загравання зі свастикою та загалом естетикою Третього Рейху, загальний рівень расизму в спільноті панків був десь такого ж рівня як і у суспільстві з якого вони вийшли. За деякими свідченнями навіть трохи нижчий. Але що для одних забавки, для інших розпізнавальні знаки. Напевно у коричневих сорочок усе погано з почуттям гумору, зокрема з іронією, бо вони навсправжки почали підтягуватися до панк-сцени, прийнявши її за дружне середовище. Це була тривожна ознака. Така компанія могла затягти, ще молоду, та вже горезвісну субкультуру на самісіньке дно. Тому спільнота панків почала протидіяти нашестю нацистів, від банальних бійок, до активної участі гуртів у акціях на зразок “Rock Against Racism”. Та шкода вже була заподіяна й остаточно позбутися неприємної гоп-компанії так і не вдалося, про що свідчить пісня “Nazi Punks Fuck Off” гурту Dead Kennedys.

Нині панки гучно проголосили, що проти расизму, сексизму, шовінізму й інших поганих ізмів. Та й від практики використання нацистської символіки вони давно відійшли. Бо, по-перше, це дійсно спонукає расистів приймати тебе за свого, а ситуація ця не з приємних, по-друге, жарт давно застарів. Але давайте будемо чесними таке явище як наци-панки все ще існує.

Якщо хочеш досліджувати панк-культуру вчи англійську, або Google Translete тобі в поміч

 

Варто було моїм дослідженням панку вийти за межі Вікіпедії, як на перешкоді стали очікувані, але від того не менш журливі обставини... катастрофічна нестача доступних джерел. Знайти щось українською мовою надзвичайно важко і навіть з тих крихт, що вдалось розшукати більшість досить загальні, інколи навіть неточні. Серйозно, я буквально по пальцях однієї руки можу перерахувати знайдені мною змістовні україномовні статі, що розкривають аспекти панк-руху.

Звісно є ще російськомовні ресурси, але навіть якщо відкинути ідеологічний аспект, вони нічим не кращі. Єдина їх перевага більша кількість перекладів, та навіть вони викликають сумнів. Адже, як відомо, у російські перекладачі та редактори мають сумнозвісну звичку згладжувати гострі кути або навіть зовсім викидати провокативні частини, що можуть образити тендітні почуття обивателя. Та хіба можливо ґрунтовно розкрити культуру панків без різких виразів й сороміцьких історій?

Залишається тільки одне, звернутися до найвпливовішої мови міжнародного спілкування, тобто англійської. І насправді це найкращий варіант, адже переважна частина першоджерел панк-культури саме англомовні. Та є одна суттєва перешкода, мій рівень англійської мови. Як і у більшості населення України, він у мене не дуже. На щастя я змогла підтягнути його від “Що тут написано?” до здатності читати прості коротенькі тексти.

А коли людських можливостей не вистачає треба звернутися до інноваційних технологій. Так я кажу про славнозвісний Google Translete, або будь-яку іншу програму перекладач. На щастя, в останні роки якість машинного перекладу з англійської на українську значно покращилась, мабуть, через зростання попиту на нього. Звичайно це не найкраще розв'язання проблеми мовного бар'єра, але принаймні воно доступне й зручне.

Отож мій підхід до роботи з англомовними джерелами приблизно такий: переклад об'ємних текстів я довіряю Google Translete, якщо ж програма видає відверту нісенітницю, намагаюсь перекласти подібні фрагменти самостійно, а відео більш-менш успішно мені вдається сприймати на слух.

Як шотландка стала частиною панк-стилю

Мені вже давно було цікаво, чому шотландка отримала культовий статус у панк-стилі. Моя найкраща здогадка “Підтримка боротьби Шотландії за незалежність?”. Але це малоймовірно, бо панки здебільшого намагалися триматися від націоналізму як найдалі. Але відповідь на це питання виявилася несподіваною та цілком у дусі панку.

Роял Стюарт тартан

Насправді класична для панк-стилю шотландка Royal Stewart з'явилася на світ задовго до того дня, коли пролунали первісні мотиви рок-н-ролу. Вперше візерунок з перехрещених синіх, зелених, чорних, білих та жовтих смуг на червоному тлі був опублікований в 1831 році у кризі “The Scottish Gael” Джеймса Логана, але є свідоцтва, що він був надзвичайно поширеним і популярним ще наприкінці XVIII сторіччя. Мода на нього стала настільки всеохопною, що королева Вікторія, велика поціновувачка шотландської оздоби, навіть прийняла його до королівської родини. А от король Георг V намагався обмежити використання цього тартану, відтоді теоретично його можна використовувати лише з дозволу монарха. Отак він став символом престижу, статусу та наближеності до королівської родини.

Монетизація образи королеви

За офіційною версією, ідея використовувати Royal Stewart для повсякденного одягу належить Вів'єн Вествуд, але я не дуже вірю в її здібності, як дизайнера, продукувати оригінальні концепти. З іншого боку, вона і Малкольм Макларен достатньо швидко зрозуміли, що на паплюженні образу монарха можна заробити гроші. Як от принт королеви з пірсингом шпилькою у верхній губі, який також хотіли використати для обкладинки синглу God Save the Queen, але через скандал був обраний варіант цензурованого портрета. А  Royal Stewart у той час якраз вважався особистим тартаном Єлизавети II, тому ідея послуговуватися ним для пошиття вуличного одягу виглядає цілком закономірною для них. Та й сам Макларен, як зрозуміло з його прізвища, етнічний шотландець. Отож хто зна, хто зна...
Що б там не було цей візерунок потрапив до панк-стилю зовсім невипадково. Таке плюндрування символу статусу та влади цілком відповідає духу панку, такий собі непристойний жест у бік королівської родини. Адже це основа панк-стилю, взяти щось модне й елітарне, розірвати його на шматки, заплямувати, привласнити шляхом персоналізації.

Поширення та різноманіття

З розповсюдженням панківської моди по світу концепція застосування Royal Stewart в одязі поступово розмилась та втратила зміст, бо поза межами Британії мало хто знав його соціальне значення. Отож, поступово, окрім тартану королеви, панки почали носити й інші зразки шотландки. Зокрема навіть запозичені зі шкільної форми.
Отак через концепцію, яка стала модою, шотландська оздоба стала невіддільною частиною панк-стилю.

Як Sex Pistols принесли політику до панк-року

У панк-року, принаймні на заході, репутація політичної музики. Але, як і в більшості випадків з панком, це досить грубе узагальнення. Адже спочатку він формувався як просто соціально-гострий рок-н-рол, а від політики тримався на поважній відстані.

Мистецтво поза політикою

Всупереч поширеній думці, панк-рок зародився не на акціях юних анархістів, в середовищі нью-йоркської богеми. Саме бідні поети, художники, музиканти та претензійні критики проклали йому дорогу. У той період модернізм перейшов у стадію пост, митці проголосили мистецтвом може бути що завгодно, навіть беззмістовне, буденне та бридке та почали досліджувати красу потворного. У цій течії утворилися перші гурти, які свідомо занурились в експерименти з грубим звучанням рок-музики.
Подібну публіку, зазвичай, значно більше цікавиться власною творчістю аніж політикою, тож вони намагалися триматися осторонь від прямих гасел. Звісно в окремих митців можливо були власні політичні погляди, але їх здебільшого залишали поза сценою.

Анархія в Сполученому Королівстві

Малкольм Макларен був одним з тих хлопців захоплених революцією, але замість того щоб піти на барикади, хотів робити це культурно. Зиму між 1974 і 1975 роком він провів у Нью-Йорку, де й познайомився з тим, що згодом назвуть панк-роком. Саме там були його перші спроби збагатити музичні виступи елементами контраверсійної пропаганди, та місцеву публіку це не вразило. Але поразка не зламала дух Малкольма, повернувшись на батьківщину він вирішив знов поєднати власні ідеї та концепції нью-йоркського андеграунду, цього разу на англійській землі.
Отож, Макларен відкрив крамничку у Лондоні, де спочатку торгував здебільшого платівками та різноманітними тематичними дрібничками. Згодом, коли асортимент змістився у бік авторського одягу, для його реклами було вирішено використати рок-групу. Для цього він підібрав хлопців з гурту The Strand, які просто вештались навколо, знайшов нового вокаліста і дав їм нову провокативну назву Sex Pistols.

А потім... Потім Джоні Роттен проволав у мікрофон про анархію для Сполученого Королівства. І це була іскра, від якої спалахнуло паливо соціальної напруги розлите по Британії. Звісно “Anarchy In The U.K.” не перша в історії пісня про політику та проблеми суспільства, та й Джоні насправді ніколи не був анархістом, але з поміж тогочасної музики її вирізняє проактивна позиція, більш характерна для революційних і воєнних творів. Адже окрім обурення станом речей у країні, текст більше зосереджений на отримані бажаного шляхом анархії. Саме образ досягнення власної мети попри тиск суспільства, зробив цю пісню дороговказом для фрустрованого й розлюченого покоління. І дав напрямок всім хто хотів висловитися, але не знав як.
Отак панк-рок привернув до себе представників різноманітних ідеологій та політичних течій, а його тексти сповнилися лозунгами та закликами до дії.

Історія звичайнісінького позера. Огляд фільму “SLC Punk!”

Тільки гляньте на його зачіску, він точно панк

Головний герой фільму Стівен Леві більш відомий як Стіво, на перший погляд, зразковий панк. Він фарбує волосся у блакитний колір, носить зухвалий одяг та має ланцюга на шиї. Спосіб життя у нього відповідний, п'янки-гулянки, рок-концерти, бійки й розваги з різноманітними забороненими речовинами. Й звісно цей хлопець постійно патякає про анархію та повстання супроти суспільства. Але варто придивитись і починаєш розуміти, щось тут не так.
По перше, Стіво явно вважає себе кращім за інших, це одразу помітно по його зверхньому відношенню що до оточення. Він регулярно зневажливо висловлюється, не тільки про представників влади та своїх природних ворогів жлобів, а й соратників панків, інколи навіть власних друзів. Зокрема дивує його презирливе відношення до британського панк-року, начебто через нікчемність протистояння англійському консерватизму у порівнянні з життям анархіста у штаті мормонів. Але при всьому цьому, весь гучний бунт цього хлопця можна звести до “не роби нічого окрім розваг”.
Думаю, у будь-якій тусовці знайдеться подібний персонаж, але це точно не зразкова позиція для панка та революціонера.
По друге, хоч намагається не подавати вигляду, Стіво дуже турбується щодо майбутнього. Говорить та думає про прийдешнє він значно частіше аніж анархію. Це можна помітити ще на початку фільму, коли Стівен проектує власне занепокоєння на дівчинку в лікарні, співчуваючи їй, адже вона немає майбутнього. І з розвитком сюжету ця стурбованість тільки зростає.
Звісно для молодої людини цілком природно думати про власне майбутнє, але це суперечить одному з принципів субкультури панків “живи сьогоднішнім днем”. Але цю розбіжність у собі Стіво відмовляється визнавати майже до кінця.
Й в решті решт, цей юнак занадто гостро реагує на позерів. Він виходить далеко за межі традиційних для спільноти у подібних випадках роздратування та глузливого презирства. Це настільки глибоко зневага приправлена тривожністю, що межує з мізантропією.
Стіво гордовито стверджує, що у Солт-Лейк-Сіті тільки два справжні панки, він та його найкращий друг “Героїновий” Боб. Всі інші просто позери й неварті уваги. Саме тому в його строкатій компанії майже нема інших панків.
Ця нав’язлива одержимість тільки наростає протягом фільму, аж допоки не доходить до порогу паніки. Адже все це його внутрішня позерофобія, правда від якої він тікає. Але йому стає все складніше уникати її, поки ідеали не витримують перевірку реальністю, мотиви ставляться під сумнів, а друзі поступово розходяться різними шляхами й майбутнє загрозливо наближається. Коли ж дівчина на вечірці пропонує Стіво зосередитися на вчинках, а не фарбуванні волосся, це явно викликає в хлопця дискомфорт, наче тільки зовнішність робить з нього панка. Він до останнього намагається зануритися у самообман, але життя змушує його визнавати правду. Стівен Леві - звичайнісінький позер.

Панк до самої смерті

Боб хрестоматійний панк, зламаний хлопець у хворому світі. Ставши панком він знайшов себе, музика дає йому сили, а насильство втіху. Це його зона комфорту, промаркована ним знаками хаосу та анархії, як коли бідолаху зачинили на карантин у лікарні. І байдуже, якщо з нього сміятимуться та називатимуть позером через переконання або почуття. Свобода його найбільша цінність, омріяна й недосяжна. Але від всього цього Боб готовий відмовитися заради своєї коханої.
Саме любов дала йому розраду, яку він шукав у насильстві. Взаємність його обраниці Тріш, її турбота й шана особистості Боба, дала йому змогу потроху знімати броню та загоювати душевні рани.
Кінець він зустрів відповідно усій драматичності свого життя, жорстокий іронічний жарт. Хлопчик який так і не став чоловіком. Остаточне підтвердження його точки зору, померти від того, про що застерігав усіх навколо.

Усі диваки Солт-Лейк-Сіті

Складається враження, що режисер намагався запхати до стрічки якомога більше субкультур. Чого тільки варті моди, у Солт-Лейк-Сіті 1985 року. Та через такий підхід, жодне с цих міських племен не показано належним чином, навіть панки, бо все обмежується демонстрацією одного-двох представників, які здебільшого слугують масовкою.
Але окрім різноманітних субкультур, у фільмі чимало просто маргінальних диваків, яким нікуди притулитися окрім тусовки Стіво та Боба. Як от Марк, багатій-сирота з пристрастю до накопичення преміум мотлоху.
Саме на тлі такої строкатої компанії розумієш, що головний герой звичайнісінький хлопець наприкінці фази юнацького бунту. Адже він позбавлений загального фаталізму притаманного його оточенню. Можна навіть сміливо сказати, що серед своїх друзів Стівен Леві найнормальніший.

Приречений стати власним батьком

Стіво це так звана дитина розлучення. Дещо іронічно, що його батьки двійко хіпі, які втратили свою любов. Вони терплять один одного лише заради сина та розійшлися по життю різними шляхами. Якщо мати продовжила йти дорогою духовного пошуку, то батько перетворився на респектабельного адвоката, того самого стереотипного багатого хлопця з верхніх прошарків суспільства, сноба з членством у приватному клубі, справжній хребет рейганівської Америки.
Ще на початку фільму виникає твердження, що Стіво схожий на свого батька. Але він це відкидає, зневажаючи батьків, бо ж вони продались та пішли за мейнстримом. Та тінь містера Леві постійно переслідує його, стаючи виразнішою та важчою, чим ближче до фіналу, аж поки врешті не стане відображенням.
Хоча, в одному Стівен таки зміг стати кращім аніж той хто його породив. Бо, на відміну від свого татуся, він спромігся визнати, що продався. Саме ця відвертість з самим собою піднесла його над, до кінця лицемірним, батьком.

Висновки

Загалом це непоганий фільм про дорослішання, але якби не потреба освіжити спогади для огляду, я б його вдруге і не глянула. Найцікавіше в ньому розкриття теми позерів у субкультурі панків.